Історія в чотирьох частинах.

Частина 1
Через три дні після цієї фотки, в Борисполі на мене чекала жесть. Було це багато років тому, коли ми всі купували закордонні шмотки і зрізали з них усі бирки, що вказують на новизну. А ну, відберуть в аеропорту після прильоту! Вивозити за бугор можна було купу бабла, а подарунків привозити на 200 баксів. А решту пропивати чи що?

Одна, мною шанована фірма, запросила мене за заслуги у спільній роботі на перукарську виставку в Париж. Ну, звісно, я поїхав. А як відмовитися від приводу ще раз побувати в моєму найулюбленішому місті. Місто – історія. Місто-мрія.

Виставка пройшла чудово, готель майже на Шамп Елізі. Прекрасна екскурсія містом – для душі, шопінг – для тіла… та й для душі теж. Людина до хорошого звикає швидко, собі ж на шкоду. Ось я і звик. Через три дні я став мсьє. І ось цей мсьє купив у подарунок дружині й доньці по брендовій сумці. А як підносять подарунки мсьє, а не Паризькі клошари?! А ось як. Сумка, як кощєєва голка, лежить у мішку, мішок у кульку, кульок загорнутий у фірмовий м’який папір, зверху лежить паспорт, усе це у фірмовому паперовому пакеті, в якому ручки з тасьми перев’язані бантиком з тасьми, а на тасьмі з боку бовтається листівка з логотипом. Ось це я розумію Упаковочка. Уявляєте собі РАСпаковочку? Якби я відкривав такий подарунок, то до моменту ексгумації сумки з пакета, від радісного очікування, отримав би «інфаркт Мікарда з великим рубцем». Саме в цих пакетах я і хотів вручити Паризькі подарунки, АЛЕ… вона любила Нью-Йорк, ментолові цигарки і ванільну каву, але швейний технікум вибив з неї цю дурь). Це про мене. Як то кажуть: У кожного своя МаріВанна. У мене швейним технікумом став Бориспіль.

Частина 2
Вдало приземлившись, я погнав зі своєю валізою до виходу. За двадцять метрів до дверей я почув голос: Поставте сумки на стрічку. Нічого не підозрюючи, я кинув їх на стрічку з одного боку і побіг з витягнутими вперед руками на інший зустрічати їх. У цей момент стрічка зупиняється і нестямним криком цей молодий чоловік закричав: Луї Віттон!!!!!!

Чого Ви кричите,- сказав я,- це Гуччі.
Ну і що,- сказав він і продовжив кричати: Луї Віттон.
На крики прибігла старша за званням Олена. Змірявши мене поглядом, вона вирішила: НЕ ДОСТОИН ти гуляти з цими сумками. У трьох словах вона мені розповіла, що це бридка поведінка, яка ганьбить українця. Держава може образитися якщо я не заплачу податок. Аж надто мені хотілося подолати ці 20 метрів, що залишилися. Хіба може мене зупинити якийсь податок.

Ну, добре. Давайте оформляти.
43%. Не хило! А що робити. Назвався груздем – плати. Сума вийшла не маленька. Аби вистачило. Вистачило. Так вистачило, що ледь Кандратій не схопив мене в Борисполі. Коли про те, що в мене «вистачило» дізналася Олена, то вона нахилилася до мене і на вухо прошипіла: «Що багатий вишукався? Ти в мене підеш за всіма статтями». І мене відволокли в каземат пройтися за всіма статтями.

Частина 3
І мене відволокли в каземат пройтися за всіма статтями. за статтями я ходив майже три години. Валізу мою було відкрито. Звідти витягли другу сумку, на що Олена пригрозила написати викривального листа за місцем роботи і повідомити про злісну контрабанду.

Де ти працюєш?
У салоні краси,- відповів я.
Хто тільки до тебе тільки ходить?
Я візьми й ляпни: «Такі як ти, точно не ходять?»
Це був мій вирок. Добре, що на Україні немає Сибіру. Я точно там би опинився, не заїжджаючи додому. Експресом. Чартером. Кулею. Ракетою. Одразу було складено прОтокол, і я все ж таки був осУжден. Далі я мав у вигляді понурої поні з’явитися в суд і продовжити проходити за всіма статтями.

Частина 4
Незабаром прийшла повістка до суду. Я уявляв собі, що суд буде як по телевізору: стою я за трибуною, прокурор, представники народу з сумками з базару «Троєщина» і всі в один голос таврують мене ганьбою, мовляв, не можна так виділятися, куди ти лізеш своїм рилом у калашний ряд! Тут запрошують мене до ЗАЛУ СУДУ. Заходжу. Кабінет два на два метри. Малувато. За столом суддя щось бурмоче собі під ніс. Я прислухався, а це він читає мою справу. Мені стало смішно. Я вже на межі, щоб не розсміятися. Охренеть. Реально суд)) Суддя піднімає очі: Вам смішно?

Так, – кажу. А вам ні?
Коротенько я описую йому ситуацію, Тут же з’ясовується, що протокол уже перероблено. Те, се… Мені присудили штраф. Чудово. Головне, що не колонія зі строгачем. Сплачую штраф, з’являюся в Бориспіль забирати сумки. Але не тут то було. А як же вишенька на пирозі?

З Вас 2,17 грн,- каже Бориспіль.
За що,- кажу.
За зберігання.
Словом, сумки живі й живіші за всіх живих. Напевно, вони тепер будуть переходити з покоління в покоління разом із цим постом)))))