Першу чоловічу стрижку я не забуду ніколи. Було це, приблизно, 1994-го року. Я потрапив у салон краси. Добре, коли зустрічаються потрібні люди в потрібний час у потрібному місці. Головне – їх дочекатися і не встигнути облажатися. Мій стаж був 20 хвилин.
Це були 90-ті. Свої правила. А з моїм стажем сильно руками не намахаєшся. Але, треба ж якось виживати?! Перші салони. Жесть, як там усе дорого. А якщо ти працював у школі і жив упроголодь, то точно знаєш ціну жуйки. Вона коштувала дорожче за хліб. Ставка в школі (де я працював) була $10, а стрижка в моєму салоні $7. У ті часи, функції інтернету виконували газети з оголошеннями. Вчителям треба було б давати об’яви в рубрику Шукаю роботу з текстом: «Шукаю зарплату, робота вже є». Взагалі, диво, що я потрапив у салон. Диво, коли потрапляють з однією лівою рукою, а більше диво, коли в салон приходять безрукі Мересьєви, як я.
Тутешні клієнти, за замовчуванням, заможні люди. Бідні тут не ходять. А складалися наші клієнти виключно з модних і дорогих речей: від малинового піджака до валізки ручної поклажі – тодішній мобільний телефон. Жили ми з ними на різних планетах, тому, щоб долетіти на роботу вчасно, доводилося вставати рано. Усе це тиснуло на руки. Вони дерев’яніли. Тільки через багато років я навчився не брати до уваги статус персони, яка сидить у кріслі. Це вміння додає впевненості. Ти маєш просто добре знати свою роботу. А кому ти робиш волосся тоді не важливо. Важливий процес і результат. Тоді ти відчуваєш драйв від роботи!!!
Поруч працювала вовчиця чоловічих стрижок, повелителька тушевок і димчастих переходів. Вона вміла вчасно посміхнутися, вміла правильно розмовляти з клієнтами і мала миле личко. Я ж не вмів нічого. Людмила зглянулася наді мною і взяла під своє крило. Ми домовилися, що якщо в мене в роботі виникне хрінова ситуація, я скажу сигнальні слова: «Людо, як ти вважаєш…», і тоді Людмила, одягнувши поліцейську блималку на голову, із сиреною «Біду-Біду» поспішає на допомогу.
Якось прийшли стригтися двоє друзів, члени, здається, баскетбольної команди. Я одразу зрозумів, що на тлі Людмили я програю, і вирішив точно копіювати те, що вона робить. Вона взяла машинку і почала хвацько косити волосся. Швидко. Красиво. Димчастий перехід. Я теж не ножицями вирізаний. Я теж узяв машинку (щоправда, перший раз у житті). Все робив, як вона. Машинкою на гребінці Вжик-Вжик) Тільки кожен «вжик» залишав краєм машинки намертво поголену білу смугу. Побачив ці витівки я тільки тоді, коли пошматував усю потилицю. У цей момент я відчув себе частиною високовольтної струми, якою пройшов струм. Я став коситися на двері і прораховувати найближчу траєкторію руху. Інструмент я вирішив кинути, щоб косметички не створювали зайву парусність. У той момент, коли я заніс ногу і округлив спину для стрибка, я згадав заповітні слова:
Людо, як ти вважаєш, так достатньо чи треба коротше?,- пропищав я ультракороткими звуками.
Люда підійшла і її перетрусило. Приховати цього було не можна. Мить вона думала і раптом узяла машинку і сказавши, що в моді короткі стрижки, поголила на х@р усю потилицю, а заразом і скроні. Зробивши назад два кроки художника, вона сказала: «Ось… закінчуй.”-, і віддала мені машинку. Достригав я в тумані, і пеньюар не знімався – рученята стали ватяними! Друг мого клієнта жалібно попросив, щоб Людмила його так коротко не стригла. Мій клієнт хвилину дивився на себе в дзеркало заднього виду і сказав, що в принципі нічого. Потім він якось приходив до нас у салон на манікюр і сказав, що стрижка класна.
А що, власне, сталося? Тепер так стрижуться майже всі чоловіки, тільки бороду додали) і назвали це Barbershop!!!
